В узбережних водах Судану Жак Ів Кусто зняв декілька фільмів про таємниче підводне царство, які вже кілька десятиліть спокушають глядачів відвідати Північний схід африканського континенту, омитий Червоним морем. Однак їхати до Судану наважуються лише відчайдушні люди. Закони шаріату, політична нестабільність, а також безперервна громадянська війна в неісламському півдні — все це аж ніяк не сприяє іміджу туристичної країни.

прапор Судану

Морське узбережжя — це лише маленька частина Судану, найбільшої африканської країни, площа якої становить 2500 тис. км². Територія Судану розкинулася на частині однойменної природної зони, що простирається від Сахари та Лівійської пустелі на півночі, через область саван до тропічних лісів на півдні. Великі північні території зовсім незаселені. Найбільше вирує життя в долинах річок. Білий Ніл, вбираючи притоки, «мандрує» з півдня, а Голубий Ніл — зі сходу, і в центрі країни вони зливаються, утворюючи могутній, овіяний давніми легендами Ніл — найдовшу у світі річку.

мапа Судану

Місцевим горам на півдні та сході до найбільших у світі далеко, їхня максимальна висота становить 3187 м (гора Кіньєті). А спека, що панує тут лише трішки не дотягує до рекордної на планеті. Температура влітку сягає +47—49° С на півночі та +40° С на півдні. Невелика кількість опадів у саванах змінюється мінімальною в пустелях. Навіть на узбережжі, хоча море й пом’якшує спеку, докучають душні ночі, до яких важко звикнути. Не кожен європеєць витримає без проблем цей суданський тропічний клімат. А от місцеві жителі до таких погодних умов адаптувалися. Призвичаїлися вони й жити в глиняних будинках без світла та води (йдеться про віддалені сільські райони). Окрім європеїзованої столиці Хартум (3 млн мешканців), двох-трьох великих міст та ворогуючих районів, пересічні мешканці країни живуть розмірено й спокійно, славлячи головного свого помічника й годувальника — річку Ніл.

Рибальські човни на Білому Нілі

Саме в долині Нілу процвітала в давнину держава Нубія, значна частина якої розміщувалася на території сучасного Судану. В середні віки сюди, до північного Судану, почали мігрувати араби-кочовики і населення цих територій зазнало корінних змін через їхні напади та шлюби з місцевими жительками. В XVI—XVIII ст. в центральній частині сучасного Судану існували два мусульманських (але не арабських) султанати, які на початку XIX ст. були захоплені турецько-єгипетськими військами. Тоді ж на ріках Судану з’явилися європейці, пожвавилася торгівля слоновою кісткою та рабами. У 1881 р. суданці під керівництвом Мухаммеда ель-Махді розпочали війну проти єгипетської окупації. Єгипет вивів війська, і суданська махдістська держава, залишивши немусульманський південь за своїми межами, відзначила день народження. Невдовзі її було розгромлено, а на території Судану проголошено режим спільного англо-єгипетського управління (1899), що забезпечило відносний внутрішній порядок та розвиток країни. Треба ж було постачати бавовну на фабрики Британії.

Стародавні нубійські руїни

Мешканці Судану зовсім не цінують час, це для них абстрактна категорія. Якось один мандрівник спитав, коли відходить паром. «Після обіду», — була відповідь. Намагаючись уточнити, він з’ясував, що за розкладом паром має відійти о четвертій, але не виключено, що він затримається до п’ятої або шостої, однак зазвичай паром не відходить і до сьомої-восьмої, а то й дев’ятої, а якщо багато вантажу... і це нікого не дратує і не турбує — так живуть усі, в тому числі й працівники офіційних служб, так що розраховувати хоч на мінімальну пунктуальність не доводиться. Спокійно ставляться місцеві жителі й до грошей (офіційна валюта країни — суданський динар), і в принципі за межами великих міст цілком можна обійтися й без них.

Незалежності Судан домігся у 1956 p., ставши республікою на чолі з президентом. Його історичний шлях зумовив панування в країні ісламу. Тут мешкають 35 млн людей, майже 40 % з них — араби, африканські народності (азанде, дінка, нуер, шилу) вкупі становлять 49 %. Арабська мова є державною, нею викладають у школах, які відвідують менше половини дітей. Прихід арабів звів нанівець християнські традиції Нубії. Але на півдні християнство пустило міцні корні, залишилися тут і прибічники язичницьких вірувань. У період англійського панування південь жив відокремлено, і надалі всі спроби культивувати тут іслам зазнавали поразок. У 1980-х роках давній конфлікт вибухнув, перейшовши у громадянську війну проти ісламізації. Ця війна триває й досі, її пік, вважають, припадав на 1990-ті роки. Основною сферою діяльності ООН у регіоні була тоді доставка продовольства голодуючим півдня. Це при тому, що до 1980-х років Судан майже повністю забезпечував себе харчами.

Вести сільське господарство тут завжди було непросто, доводилося щось вигадувати зі зрошенням земель. У долинах річок здавна вирощували бавовну, рис, цукрову тростину. Подалі від них на глинистих ґрунтах росте просо, а ще далі, на піщаних, — невибагливий арахіс і кунжут. Тваринництво поширене серед кочовиків (це 10 % населення). Окрім великої рогатої худоби, кіз та овець, вони розводять верблюдів.

Університет у Хартумі

За експортні надходження «відповідає» в основному бавовник (його очистка є головною галуззю промисловості), якому «допомагають» кунжут, арахіс, фініки й гуміарабік, що використовується як клей. Його дає людині поширена в саванах акація. А в лісах Судану досить багато цінного червоного дерева (кайї). Громадянська війна перешкоджає видобуванню нафти, яку знайшли саме на гарячій південній території. Заважає війна і туризму. Всесвітньо відомі фільми аквалангістів Жака Іва Кусто та Ганса Хасса («Світ без сонця», «Пригоди у Червоному морі») зробили потужну рекламу регіону. Проте через воєнну антирекламу побачити всю цю дивовижну красу на власні очі та дослідити затонулі кораблі приїжджають лише віддані фанати дайвінгу (пірнання з аквалангом). Ті, кому довелося побувати в Судані, попереджають, що в місцевих готелях може не бути, скажімо, рушників та мила, а в крамницях важко знайти зубну пасту та щітку — ці «дрібниці» вважаються непотрібними.

Храм з глиняної цегли, стародавнє місто Керма

Корабель «Умбрія» затонув біля суданського узбережжя в 40-х роках минулого століття. Він не став жертвою ворогів чи стихії, його затопив власний капітан —такими витонченими були воєнні інтриги. «Умбрія» лежить під прикриттям одного з рифів і майже не підкоряється припливам. На її корпусі буйно розквітло морське життя, проте всі приміщення добре збереглися і їх можна досліджувати, уявляючи себе піратом, капітаном або шукачем скарбів.

Корабель «Умбрія»

Ось така вона, найбільша країна Африки, зі своїми великими проблемами. Вона все ж таки має певні здобутки: в Судані триває приватизація, дозволена діяльність заборонених раніше партій, спрощується в’їзд іноземців, проте доки є жорстоке релігійне протистояння, великого напливу туристів очікувати навряд чи варто.

скеля Джебель-Баркал